Навигация по сайту
Популярные статьи
Облако меток
ОБПАЛЕНА ВОГНЕМ СВОБОДА
Опубликовано: 06.11.2018
[14 вересня 2009 року минуло сімдесят років, як було майже повністю спалено польським військовим підрозділом одне з відомих сіл на Турківщині –Жукотин.History: UKRAINE
Цій події присвячена стаття пп. Я. Тирика та Б. Макаришина.
В статтях сучасних авторів зараз модно лаяти все радянське.Ця мода не оминула і пп. Я. Тирика та Б. Макаришина , які "вгледіли" в трагедії бойківського села якусь зацікавленість Радянської влади.
Залишимо це на совісті авторів .The Great Gildersleeve: Leroy's Pet Pig / Leila's Party / New Neighbor Rumson Bullard
А, в цілому ,стаття дає уявлення про передумови та перебіг подій Жукотинської трагедії.Тому викладаю статтю повністю та мовою оригінала.]
[авт]14 вересня 2009 року минуло сімдесят років, як було майже повністю спалено одне з найбільш відомих сіл на Турківщині –Жукотин. Після приходу радянських військ, з Самбора приїжджали уповноважені органами влади представники, було складено відповідні акти. Важко сказати, чи зберігаються вони десь в архівах, але відомо одне - всі біди і страждання бойківського села були використані радянською владою в своїх пропагандистських цілях. Вже на початку жовтня 1939 року був складений лист нібито жителями с. Жукотин Турківського району до Президії Верховної Ради СРСР і радянського уряду з проханням про приєднання Західної України до складу СРСР. Цей лист було процитовано з трибуни народних зборів Західної України, які проходили у Львові, починаючи з 26 жовтня 1939 року. Були там навіть представники цього гірського села.
Чи дійсно були такими лояльними до радянської влади жукотинці? Що послужило трагедії села на початку Другої світової війни?
Тут, мабуть, узагальнено причини, які мали місце в цілій Галичині і суто місцеві - жукотинські.
Відомо, що після падіння ЗУНР, у 1919 р. починається друга окупація Польщею Галичини. На Паризькій мирній конференції 28 червня 1919 року Польща зобов’язалася гарантувати українському населенню культурну автономію, польська конституція 1921 р. закріпила права українців у культурній сфері. А 26 вересня 1922 року, за клопотанням Англії і Франції, було проголошено і територіяльну автономію Галичини. Однак всі ці права та гарантії швидко почали згортатись і залишилися лише на папері. Найбільше розуміла це свідома частина українського галицького люду. Вдихнувши краплю повітря національної свободи, багато галичан почали дивитися на поляків як на душителів свободи і незалежності їхньої, віками вистражданої держави. В Галичині в цілому, і на Турківщині зокрема, почали відновлюватися «Січ», «Сокіл», різні кооперативні організації. Поштовхом до виникнення націоналістичних партій і їх військових організацій (наприклад УВО під керівництвом колишнього старшини УГА Євгена Коновальця) і був прийнятий у 1924 р. поляками закон про заборону української мови в державних і муніципальних установах.
У 1926 р. Ю. Пілсудський - ворог усього українського - вчинив державний переворот. В Україні вводиться «санаційний» режим, почалися екзекуції над селянами, арешти інтелігенції, були розгромлені приміщення українських організацій в усіх містах краю.
Школи ставали польськими, або двомовними. Лише в Жукотині і Верхній Ботивці українські школи збереглися, а це означало, що більшість батьків виступили проти ополячення їхніх дітей. Саме з цього часу над Жукотином було встановлено посилений нагляд як повітової, так і місцевої лімнянської жандармерії. Жукотин належав до тих сіл повіту, де майже не було перекінчиків, ніхто не переходив на польський релігійний обряд. А організатором і провідником у цей важкий час виступив священик о. Вільчанський, який прийшов на парафію в село після смерті відомого на Турківщині священика о. Максима Калинича у 1914 році. З його ініціятиви в селі було налагоджено добру роботу «Просвіти». Літературу, в тому числі і політичну, доставляв у село син священика Мирослав, який студіював у Львові. Він же і став основним організатором молоді в Жукотині. Його соратниками в ідейній і політичній боротьбі були сини жукотинських вчителів - Зеновій Корчинський і Богдан Соболь, які також навчалися у гімназії в Турці, а потім працювали у Львові. Всі троє мали великий вплив на жителів села, і в першу чергу - на молодь.
А життя селян ставало дедалі нестерпнішим. Наприкінці 20-х років у Польщі почалася економічна криза, різко зросли податки, які неспроможні були сплачувати селяни. Щоб «вибивати» гроші, у 1930 році у повіті було створено чотири зони і доручили цю справу екзекуторам, які насильно забирали в селян майно. А хто відмовлявся давати майно - того арештовували. Допомагала екзекуторам лімнянська жандармерія - Станіславський, Шименський, Стемпнєвич, Рабелька, Ворона і їхній комендант Копік. Усі вони були вірними служаками тодішнього польського режиму. За несплату податків селянами лімнянська в’язниця була переповнена. Найбільш злісних неплатників податків відправляли до тюрми в Турку. Під цим приводом частим арештам піддавалися і місцеві активісти, викликались на «бесіди» священослужителі, в тому числі і о. Вільчанський.
Ще більше озлобила український люд Галичини «пацифікація» Пілсудського, яка полягала в забороні всього українського. Поліція і військо били і мордували селян, насильно закривали українські школи. Заборонялося ходити у вишитих українських сорочках. З дівчат поліція їх просто зривала, а юнаків звалювали на землю і били чобітьми. Такий випадок стався і в селі Жукотин, де юнака Луку Зинича побили за те, що відмовився на велике релігійне свято зняти вишиту українську сорочку.
До селян Турківського повіту швидко дійшли чутки про те, що в с. Телешниці Ліського повіту в липні 1932 р. відбулося повстання селян. У ньому взяли участь селяни всього північно-західного краю повіту, тобто сіл, прилеглих до Турківщини. Цей виступ ще більше політизував Жукотин.
У ці роки найбільшого клопоту Лімнянському постерунку завдавала згуртована молодь Жукотина. Крім синів сільської інтелігенції, активними національно-свідомими жителями села виступали брати Зиничі - Микола, Федір, Василь, Гаврило, Павло, Олексій і Михайло, Микола Голотяк, Пилип Лехновський, Павло Будз, Іван Лехновський, Іван Мушак, Микола Макаришин, Кирило Будз та інші.
Слід сказати, що в Жукотині нараховувалося більше 20 прихильників соціал-радикальної партії. Багато було прихильників ОУН, УНДО.
Великий вплив на політичний світогляд жукотинців мав Михайло Зинич, який працював у відомого на Самбірщині лікаря і громадського діяча Володимира Кобільника. Жукотинці, щоб полікуватися чи дізнатися про свою хворобу, часто відвідували у Самборі і Кобільника, і Зинича, а вони, в свою чергу, часто бували в Жукотині.
Після смерті душителя українського народу Пілсудського (1935 р.) була видана амнестіа, дещо пом’якшилась політична обстановка. Але - не надовго.
У березні 1939 року була проголошена на Закарпатті українська держава - Карпатська Україна. Це призвело до нового сплеску національних почуттів і усвідомлення моменту для нового великого здвигу. На вулицях і в домівках про це хіба і йшла мова, було велике бажання діяти так, як брати – закарпатці. Це добре усвідомлювали поляки - «хлопові» вже набридло жити в польському хомуті. Щоб перешкодити переходові добровольців з Галичини на Закарпаття, на Турківщині вздовж кордону був розставлений так званий Корпус Охорони Пограниччя (КОП). По селах нишпорили агенти таємної служби. Польські державні і шовіністичні організації знову знущалися над незахищеними українцями. У хатах зривали портрети Шевченка і Франка, робили обшуки, галичанам не дозволяли носити вишиті сорочки.
У вересні 1939 року Німеччина напала на Польщу і вже через два тижні її війська стояли над Сяном. Радянські війська переходили Збруч.
На Турківщині ще господарювали польські військові, які нахабніли з кожним днем. Ліга оборони народової видала Наказ, щоб в житлових будинках були заклеєні вікна папером. Хто з українців цього не зробив, у того вибивали вікна. Щоб протидіяти полякам, навести порядок в селі і створити свій місцевий уряд, в селах почали організовуватися варти, до яких входила згуртована молодь і літні люди. Чи не найбільш діяльною у цей час була жукотинська варта, яка вирішила не допустити в село польських боївок. Десь 7-8 вересня лімнянська жандармерія звернулася до жукотинської громади, аби ті своїми обозами вивезли на Станіславівщину документи і майно, але ті навідріз відмовилися. Жандарм Станіславський, повертаючись ні з чим в постерунок, погрозив: «За це ваше село ще буде в червоній фарбі».-
... 11 вересня 1939 року вовченська сільська варта передала жукотинській двох польських військових Корпусу Охорони Пограниччя, що прямували додому у Лімну. Це були сини поляків Бицовського і жандарма Станіславського. Їх жукотинська варта затримала для передачі суду за вчинені воєнні дії, зокрема за знищення десятків українців, що переправлялися на Закарпаття. Багато жукотинців не схвалювали цю затію, оскільки Турківщина була ще в руках поляків. Однак була й інша думка, а саме: не сьогодні, то завтра в селі будуть німці, які обіцяють Україні незалежність, а поляки в село не повернуться.
Але все склалося зовсім по-іншому. 13 вересня в Жукотин із Турки прибув на велосипеді жандарм для контролю, як виконується Наказ ліги оборони надродової. Богдан Соболь, який в цей час був дома, обеззброїв жандарма і разом з жителями села – Пилипом Зиничом і Степаном Сушінцем – затримали його, закривши в стодолі, окремо від копівців.
Цього ж 13 вересня польський військовий підрозділ, який відступав з Боберки через Лімну на Турківщину, за підказкою монаха-поляка Лімнянського кляштора, визволив Бицовського і Станіславського, нікому не причинивши шкоди. Батько Станіславського в цей час перебував в Турці і дізнався про арешт і визволення свого сина від його ж самого. «Червона фарба», - з люттю промовив той і рушив у штаб копівців, які відзначалися своєю жорстокістю.
У вівторок, 14 вересня, польські військові - 14 чоловік - на автомобілі і біля 30 чоловік на конях прибули в Жукотин в супроводі лімнянського жандарма. Село було оточено, розпочалася каральна операція. Іван Лехновський і Пилип Лехновський були вбиті зразу ж з автомашини. Заарештували Павла Зинича, Миколу Голотяка, Кирила Будза і отця Вільчанського. Село наказано було спалити. Люди, які ще були в селі, тікали в ліс, прикриваючи собою малих дітей. Майно ніхто не рятував. Всіх, кого ловили, жорстоко били, навіть старих і калік.
На допомогу жукотинцям йшли з вилами і косами лімняни, які думали, що в Жукотині почалося повстання. Але назустріч їм полетіли кулі, і вони відійшли на початок Лімни.
За декілька годин колись мальовниче село перетворилося на купи попелу. Не пожаліли поляки і жукотинську святиню - церкву Пречистої Богородиці, яка була збудована у 1878 році і відзначалася своєрідністю архітектури.
За деякими даними, із 160 хат чудом вціліли близько 25. Найбільше пощастило присілку Беленковиня, що за річкою Дністер.
Середньовічними методами копівці мордували арештованих Павла Зинича і Миколу Голотяка. Першому виривали язик, щоб не міг говорити нічого поганого про поляків. Миколі Голотяку спочатку викололи око і запитали, чи бачить Україну. Той відповів, що бачить. Тоді викололи друге - той знову відповів, що бачить Україну вільною від поляків. Потім їх підвісили і пекли на вогні, а з рук «знімали рукавиці». Все це робилося на очах у інших затриманих жукотинців. Щоб ті розповіли всім, що так буде з кожним, хто посягне на польську владу. Смерть жукотинських патріотів була героїчною, і загиблі заслуговують на пошану нащадків.
Тепер часто можна почути, а чи варто було все це робити, адже знищено було село, все майно, людей. Багато людей змушені були довгі роки жити в землянках, стайнях, на комірствах. Але до цих дій змусила людей жорстокість польської влади, небажання жити в постійній неволі на власній, але не своїй землі.
Ті, що піднялися проти деспотичної польської влади у 30-х роках, заслуговують такої ж пошани і поваги, як і інші свідомі українці, які в різні часи історії творили свою державу, не боячись смерті. Дорога до свободи завжди була терниста у кожного народу, з людськими втратами, стражданнями. Пройшли її і жителі гірського села Жукотин.
Ярослав Тирик,
Богдан Макаришин.